З грузинського кордону на фронт? Історії українців, які повернулися додому з російських в’язниць

«Ми дивимося у вікна – лікарню оточило ТЦК. Нас погрузили в автобус і повезли. Із 60 людей, які туди приїхали, звільнили 11. Я один з них. Інші залишилися. Ми не знаємо, чи вони ще зараз в ТЦК, чи може вже в іншому місці», – розповідає Іван.

Чоловік – один із 65 українців, яких у серпні повернули додому. Більшість із них були депортованими після окупації Херсонщини, відбули покарання у російських в’язницях, а після звільнення були видворені на грузинський кордон, де місяцями чекали на повернення додому без їжі та належних умов.

Частина українців після повернення потрапила у слідчий ізолятор – їм ще залишилося відбути покарання. Інших – після лікарні перевезли до одного з територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки в Одесі. Івана відпустили, бо він багатодітний батько. А придатних чоловіків, за словами правозахисниці, мобілізували.

Проєкт Радіо Свобода «Ти як?» розповідає історії українців, які повернулися додому після російських в’язниць та буферної зони.

Пункт пропуску на російсько-грузинському кордоні, де утримували звільнених з місць відбування покарання громадян України

«Я знав, що мама чекає»

Анатолій – один із 65 українців, яких 21-22 серпня повернули до України з кордону Грузії та Росії. У буферній зоні на пункті пропуску «Даріалі» він провів півтора місяця.

Анатолій

Грузія наразі є єдиним шляхом, через який українські ексзасуджені можуть повернутися додому з окупованих територій чи після депортацій до Росії. Водночас не маючи жодних документів, українські ексв’язні на тижні чи місяці застрягають на російсько-грузинському кордоні, поки не отримають підтвердження від посольства України, що вони є її громадянами. Після цього вони можуть отримати білий паспорт у дипустанові у столиці Грузії і повернутися додому.

Вперше масштабно про цю проблему заговорили журналісти проєкту Радіо Свобода «Ти як?». У документальній стрічці «Поверніть мене додому» вони показали, як українські депортовані окупантами ексв’язні долають шлях додому. А у липні минулого року під час презентації стрічки у Києві це питання обговорили з правозахисниками, представниками прокуратури і тодішнім міністром юстиції Денисом Малюською.

Чоловік розповідає: про повернення додому дізнався за день-два до виїзду. На грузинському кордоні українців посадили в автобус, яким довезли до аеропорту Тбілісі. Звідти – двома літаками до Молдови. Такий транспорт можна побачити і на відео, оприлюдненому МЗС Грузії.

Автобус, яким везли українців

З Кишинева до Одеси українців везли автобусами.

«У мене вже просто уривалося терпіння. Якби я там залишився ще на кордоні, у мене б «дах» поїхав. Витяжки в підвалі немає. Під ліжками вода, сумки у воді плавають. Ми по двоє-троє, а де й по п’ятеро, спали на одному ліжку. Мінялися. Крім того, спали на підлозі.

Я не говорив ні з ким, коли ми їхали. Хотів заговорити, але не говорив. Емоцій було багато – захлинали. – А що вам допомогло триматися? – Мама. Я знав, що мама мене чекає, вона хворіє».

Початок широкомасштабного вторгнення Анатолій зустрів у бердянській колонії, куди потрапив за декілька днів до цього. За його словами, з перших днів у пенітенціарний заклад зайшли російські військові.

Територія слідчого ізолятора

«Зайшли дагестанці (Дагестан – республіка в РФ). Відкривають камеру: «Що, воювати будете?» Змушували прибирати після них, робити всю брудну роботу – і на промзоні, і машини заставляли мити. У мене одна рука паралізована. А їм все одно.

Каже (військови РФ – ред.): «Будеш повзати, але все одно працюватимеш». Двічі мені на горло наступав. Думав, що я кричати буду. Але я не кричав – він хотів з мене щось вибити, все одно не виб’є. У мене ще купа хвороб, треба терапію приймати, ніхто мені не давав».

Чоловік відбував покарання у російській в'язниці три з половиною роки. Сьомого травня 2025-го його звільнили. Каже: щойно вийшов за ворота – його посадили в машину і повезли до депортаційного центру. Вже з Краснодарського краю він потрапив на грузинський кордон.

Колона, якою везли українців з грузинського кордону

Зараз чоловік перебуває у слідчому ізоляторі й проходить обстеження.

«А скільки мені там терміну залишилося, я не знаю. Напевно, треба буде його досиджувати. І коли я потраплю додому – взагалі невідомо. – А як ви бачите своє майбутнє? – Батькам допомагати, роботу знайти».

«Треба три роки досиджувати»

Разом із Анатолієм у слідчому ізоляторі перебуває 61-річний Валерій. На початок великої війни чоловік відбував покарання у Даріївській виправній колонії на Херсонщині. Після окупації частини області його депортували до Краснодарського краю.

Валерій

«Правда, і їм (російським військовим – ред.) дісталося, коли нас перевозили. Супроводжували російські солдати, зразу команда: «Опустити голови». Я подивився – на серці радісно стало: стояла колона російських танків розтрощена. Приємно було подивитися.

Вивезли і там ганяли куди попало. У мене стався інсульт, паралізувало ліву сторону – рука, нога. Так і тепер залишилося».

У Росії чоловіка звільнили з в’язниці за станом здоров’я, але в Центрі утримання іноземних громадян, каже він, пробув більше року. Звідти його відправили на грузинський кордон, де Валерій перебував із червня цього року.

Чоловік у буферній зоні на грузинському кордоні

Чоловік зізнається: хоча йому ще треба відбути покарання в Україні, однак радіє, що вже вдома.

«Документи втратися, чи де вони поділися – невідомо. Сказали, що треба три роки тут досиджувати. Тут, в Україні, умови зовсім інші, повітря свіже. І ставлення вже зовсім людське. Знеболювальне дали, крапельницю поставили, таблетки дають.

– А що давало вам сили весь цей час?

– Ви знаєте, у рідному домі допомагають стіни. Самонавіювання, що додому поїду. А це дуже багато значило. Серце радіє – це вже рідна Україна, розумієте. Якби я міг, то, звісно, навіть у ЗСУ відправився б».

Кімната у слідчому ізоляторі

«Лікарню оточило ТЦК»

На початок великої війни Іван уже перебував у російській в’язниці. До РФ він поїхав у 2015 році шукати сестру, але натомість опинився за гратами.

«При мені у в’язниці було сім трупів: п’ятеро повісилися, інші скрили собі вени й померли. Працівники бачать, що він стікає кров’ю, і просто кидають туди лезо та кричать: «На, тварина. Скривайся далі».

Мене просили робити те, що для мене аморально, – здавати в’язнів, розповідати, що вони роблять. Татуювання у мене є – за кожне з них я сидів по місяцю в одиночній камері».

Іван

З російської в’язниці Івана звільнили у березні. За його словами, за воротами на нього одягли наручники і відвезли до суду, де він отримав три місяці перебування в Центрі утримання іноземних громадян.

«Через три місяці мене знову привезли до суду. У мене почалася сварка із суддею. Я кажу: «Добре, якщо ви мені присудили депортацію – депортуйте. Чого ви мене тримаєте? Я звільнився у березні, зараз червень. Чому я тут?» Суддя не стала мене слухати. Я поїхав. Через півтора тижня до мене приходить начальниця центру і каже: «Підписуй». Документ, що я не проти депортації в Україну через третю державу».

Приміщення на грузинському кордоні, у якому перебували українці

Цією країною виявилася Грузія. У буферній зоні на пункті пропуску «Даріалі» чоловік пробув два місяці і два тижні.

«Коли я туди приїхав, якщо не помиляюся, там сиділо 45 людей. Потім кожні три дні почали приїжджати по троє-п’ятеро людей, і так набралося майже 100. Десятеро з них були жінки.

Коли ми почали голодувати, хтось порізав вени, «Червоний Хрест» привіз нам матраци, ліжка. Але цього все одно не вистачало. Нас годували волонтери, але і їжі не вистачало».

На початку серпня 15 українців оголосили голодування на кордоні Росії та Грузії. На той час ці люди вже кілька тижнів перебували у підвальному приміщенні грузинського прикордонного пункту пропуску «Даріалі». За кілька днів вони припинили голодування – після зустрічі із представником посольства України.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Буде зелений коридор? Українці, які голодували на грузинському кордоні, зустрілися із представником посольства

Після повернення в Україну, Іван, як і більшість чоловіків із буферної зони, потрапив в одеську лікарню. Каже: там одразу обстежили і добре ставилися.

«У неділю (24 серпня – ред.), коли ми поспілкувалися з працівниками спецслужб, поліції, нам віддали телефони. І буквально після цього ми дивимося у вікна – лікарню оточило ТЦК. Нас погрузили в автобус і повезли в Одеське ТЦК. Сказали, що це офіційна процедура, аби коли ви будете роз’їжджатися по областях, на блокпостах ТЦК не забирало до себе з машин, автобусів, потягів».

Один із літаків, яким летіли українці

За словами Івана, через декілька годин його відпустили з територіального центру, бо в нього троє дітей. Разом із ним будівлю залишили ще двоє чоловіків: особа з інвалідністю та незрячий на одне око.

«Наскільки мені відомо, із 60 людей, які туди приїхали, звільнили 11. Я один з тих 11. Інші залишилися в ТЦК. Ми не знаємо, чи вони ще зараз в ТЦК, чи може вже в іншому місці. У нас немає із ними зв’язку, бо коли ми приїхали в ТЦК, ми здали телефони».

Радіо Свобода надіслало запит до Одеського обласного ТЦК та СП із проханням прокоментувати, чи справді українці, які повернулися з буферної зони Грузії, перебувають у них, скільки часу вони там будуть і чи зможуть вийти та повернутися додому. Редакція оприлюднить відповідь, коли її отримає.

Правозахисниця організації «Захист в’язнів України» Анна Скрипка у коментарі Радіо Свобода повідомила, що близько 40 чоловіків, які перебували в територіальному центрі, вже мобілізовані та знаходяться у навчальних центрах.

Іван із журналісткою Радіо Свобода

Іванові вже вдалося поспілкуватися телефоном із дітьми, але він каже, що досі не вірить, що скоро їх побачить.

«Нам видали від консульства по 50 доларів, це десь по дві тисячі гривень на квитки. Я приїду у свою область, стану на облік у військкомат. Буду відновлювати документи, займатися дітьми.

Я дуже мотивований долучатися до армії. Мені дуже багато крові випили, багато нервів зіпсували. Я дуже сильно злий на них (представників РФ – ред.)».

• 20 липня Міністерство внутрішніх справ Грузії повідомило на своїй сторінці у соціальній мережі, що запропонувало Україні декілька варіантів повернення громадян – зокрема авіаційним та морським шляхом. Однак остаточного рішення тоді ще увалено не було.
• 19 липня міністр закордонних справ Андрій Сибіга заявив, що з червня Росія суттєво збільшила кількість депортованих українських громадян, здебільшого колишніх ув’язнених, яких доправляють до кордону з Грузією. Внаслідок цього десятки людей, багато з яких не мають належних документів, застрягли в транзитній зоні. Водночас Україна закликає Росію передавати депортованих українських ексзасуджених безпосередньо на кордон з Україною, щоб уникнути додаткових труднощів.
• 3 серпня український Центр протидії дезінформації заперечив поширену Москвою інформацію про відмову України приймати 90 своїх громадян із грузинського кордону. У Києві заявили, що українська сторона системно працює над поверненням громадян за умови наявності підтвердженого громадянства.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Нікому не потрібні»: розслідування про ймовірне насильство над дітьми в евакуйованому до Польщі дитбудинку ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Обміну не буде: що робить Україна задля повернення депортованих дітей з Росії?