Насильство над дітьми: чому тілесні покарання поширені в Центральній Азії

Наргіз Хамрабаєва, Мерхат Шаріпжан

Коли батько в Таджикистані звинуватив свого 15-річного сина у крадіжці готівки – еквіваленту 60 доларів – він не звернувся до поліції і навіть не вилаяв його. Натомість він зв’язав хлопцю ноги мотузкою, прив’язав до машини, тягнув його за автомобілем і зняв усе це на відео. Підліток помер від отриманих травм.

Це вбивство, що сталося в липні, сколихнуло громадськість Таджикистану, де тілесні покарання були заборонені у 2024 році. Проте в багатьох родинах Центральної Азії тілесні покарання не просто поширені – вони є нормою.

Ляпаси за погані оцінки, смикання за вуха за непослух, побиття «заради дисципліни» залишаються глибоко вкоріненими у культурі виховання.
Фраза «Моя дитина – мої правила» часто використовується як виправдання, що прикриває дії, які насправді часто є жорстоким поводженням.

Вбивство підлітка в місті Турсунзаде, за 60 кілометрів від столиці Таджикистану – Душанбе, не було поодиноким. У листопаді 2024 року таджицькі соцмережі заполонили кадри, на яких бабуся з південного регіону Хатлон б'є палицею п’ятьох дітей віком від 3 до 7 років, які лежать на підлозі й плачуть. Місяцем раніше мати з тієї ж провінції зняла на відео, як вона б'є свого 10-річного сина на вулиці кулаками до крові з носа.

За даними Міністерства внутрішніх справ Таджикистану, у 2024 році було скоєно 994 злочини проти неповнолітніх – це більш ніж на 30 відсотків більше, ніж у попередньому році. У 48 випадках йшлося про тяжкі тілесні ушкодження. З огляду на те, що 40 відсотків населення Таджикистану (загальна чисельність – 10 мільйонів) – це молодь до 28 років, масштаби насильства є суттєвими.

«Згідно з останнім демографічним та медичним опитуванням, 56 відсотків дітей до 14 років зазнавали насильства вдома», – повідомив Радіо Свобода представник ЮНІСЕФ у Душанбе, побажавши залишитися анонімним.

Фізичне покарання дітей є поширеним явищем у всій Центральній Азії. В Узбекистані, згідно з опитуванням ЮНІСЕФ 2023 року, 62 відсотки дітей до 14 років піддавали жорстокому ставленню. Це спонукало парламент країни навесні ухвалити новий закон, що забороняє всі форми тілесних покарань з боку батьків.

У Казахстані ЮНІСЕФ у 2023 році повідомив, що 53 відсотки дітей зазнали або психологічного, або фізичного покарання. Серед дітей віком від 1 до 2 років цей показник становив 38 відсотків. Комітет ООН з прав дитини закликав Астану запровадити юридичну заборону, якої наразі в країні немає.

У Киргизстані готуються до законодавчої заборони тілесних покарань після того, як опитування 2023 року показало, що 65 відсотків дітей зазнають вдома жорстокого дисциплінування, а 37 відсотків – фізичних покарань.

«Батьківська безграмотність»

Останніми роками в Центральній Азії з’явилася тривожна тенденція: деякі батьки фізично знущаються з власних дітей і принижують їх на камеру, навмисно знімаючи ці дії, щоб надіслати відео подружжю або іншим членам родини. Такі записи використовують як інструмент маніпуляції та тиску на родичів.

У лютому в Узбекистані мати зняла себе на відео, як вона б'є немовля та погрожує його вбити, щоби помститися чоловікові. У 2023 році батько з Ташкентської області Узбекистану зняв, як він б’є ногами та душить свою маленьку дитину – щоб завдати болю своїй дружині.

Елжас Єртайули, директор консультаційного центру «Щаслива родина» в найбільшому місті Казахстану – Алмати, вважає, що головна проблема – це батьківська безграмотність.

«Багато хто думає: навіщо витрачати час на пояснення, що правильно, а що ні, якщо можна накричати або пригрозити – і за кілька хвилин досягти покори? – сказав Єртайули. – Агресія щодо дітей – це ознака слабкості батьків, емоційної нестабільності й неосвіченості».

«У тебе може бути ступінь магістра і престижна професія, але якщо ти не знаєш основ сімейних цінностей і шкоди певних методів виховання – ти безграмотний у питаннях сімейних відносин, – додав він. – Саме така безграмотність дозволяє карати дітей, не задумуючись про наслідки».

Мадіна Шаріпова, психологиня та доцентка Таджицького національного університету в Душанбе, зазначає, що насильство є циклічним:

«Діти, які ростуть у криках і приниженнях, не мають іншого прикладу. Вони повторюють ці ж моделі, коли самі стають батьками».

Муаззам Ібрагімова, дитяча психологиня з Узбекистану, застерігає, що повторне покарання руйнує у дитини відчуття безпеки: «Болю завдає та людина, яка мала би захищати. Це ламає довіру і створює хронічний стрес, – каже вона. – Діти перестають розрізняти свої дії та свою сутність. Вони не думають: «Я зробив щось не так». Вони думають: «Я поганий».

У результаті, зазначає вона, формується деструктивне світосприйняття:
«[Такі батьки] засвоюють модель, згідно з якою сила – це гарантія покори. Згодом вони або домінують над іншими, або шукають, хто буде домінувати над ними. Так і продовжується коло насильства».

Соціальні проблеми також посилюють ризики, стверджує Гульчехра Рахмонова, директорка громадської організації «Правова ініціатива» у Таджикистані.

«Велика частина населення живе за межею бідності. Фінансова нестабільність, відсутність їжі, житла чи одягу створюють величезний стрес. Агресія виливається на найвразливіших – на дітей», – каже Рахмонова.

Особливо вразливими є діти трудових мігрантів із Центральної Азії. Залишені на піклування родичів, поки батьки працюють за кордоном, вони часто стикаються з нехтуванням або насильством. У Ташкентській області Узбекистану в березні 2024 року жінка до смерті побила свою 6-річну племінницю за те, що та не зробила домашнє завдання.

Про смерть таджицького підлітка, якого батько тягнув за автомобілем, стало відомо лише тому, що цей випадок потрапив на відео й з’явився в інтернеті. Лише незначна частина таких історій стає відомою громадськості.

На думку експертів, виклик полягає не лише в тому, щоб карати винних, але й у тому, щоб навчити сім’ї: виховання без насильства – не тільки можливе, але й необхідне.