(Рубрика «Точка зору»)
22 серпня цього року Олександр Лукашенко в інтерв’ю China Media Corporation розповів про свою телефонну розмову з президентом США Дональдом Трампом, яка відбулася 15 серпня. За словами Лукашенка, він заявив Трампу про звільнення політв’язнів:
«Ви хочете півтори чи дві тисячі (як вони думають)? Забирайте їх до себе, відвозьте туди. Розраховувати на те, що ми звільнимо бандитів, які курили, підривали, і в цьому зізнаються, не варто. Ми їх звільнимо, і вони знову будуть проти нас воювати? Тут суспільство мене не підтримає».
11 вересня на зустрічі із заступником спецпредставника президента США Джоном Коулом Лукашенко знову озвучив умову звільнення політв’язнів:
«А якщо Дональд наполягає на тому, що готовий забрати всіх цих звільнених до себе, то – хай вас Бог береже – давайте спробуємо укласти глобальну угоду. Як любить казати пан Трамп – велику угоду».
Історичні паралелі: раніше не депортували
Однак варто зазначити, що в попередніх хвилях звільнення політв’язнів після «Площі-2006» і «Площі-2010» жодного з них не депортували. Після 2020 року і до 2025 року політв’язнів також звільняли, як правило, без депортації.
Єдиним винятком став вересень 2022 року, коли завдяки зусиллям американських дипломатів був звільнений і вивезений з країни журналіст Радіо Свобода Олег Грузділович.
Звільнення 2006–2008 і 2011–2015 років відбувалися або з внутрішньополітичних причин, або в результаті переговорів з європейськими дипломатами. США тоді не брали безпосередньої участі в переговорному процесі.
Аналогічно, звільнення у 2021–2024 роках були або жестами на адресу колективного Заходу (а не відповіддю на конкретні запити), або звільненнями на прохання європейських країн (наприклад, Наталія Херш була звільнена на прохання Швейцарії).
А от у випадку запитів з боку американців депортація була умовою. Так було з Грузділовичем у 2022 році і з усіма звільненими у 2025 році, коли до влади прийшов Дональд Трамп.
«Протестувальники – агенти США»
Такий підхід видається невипадковим. Згідно з офіційною пропагандистською версією, протести 2020 року були інспіровані, спровоковані і безпосередньо організовані колективним Заходом, а точніше – Сполученими Штатами.
У межах цієї інтерпретації європейські країни нібито лише допомагали реалізації планів Вашингтона, а протестувальники були агентами США, які виконували накази «заокеанських ляльководів».
Виступаючи на урочистих зборах з нагоди офіційного Дня незалежності 1 липня цього року, Лукашенко пояснив звільнення політв’язнів, яке відбулося після візиту спецпредставника президента США Кіта Келлога. І він чітко повторив цю риторику:
«Це не означає, що ми звільняємо цих бандитів, і завтра вони підірвуть нашу країну. Це бандити. Де вони? Ви знаєте. Хто їм платить гроші? Ви знаєте. Якби їм не платили, їх би давно вже не було».
Чи сам він вірить у цю версію? Можливо, частково. Але в будь-якому разі – це офіційна інтерпретація як для внутрішнього населення, так і для зовнішнього світу.
І коли США вступили в переговори щодо звільнення політв’язнів, Мінськ був готовий говорити з американцями як про звільнення «американських агентів», яких білоруська сторона готова повернути тим, хто їх «надіслав у відрядження». І тільки так.
Лукашенко бере приклад із Путіна
Ця логіка схожа з тією, якою керувався Кремль під час масштабного обміну ув’язненими з російських, білоруських, американських та європейських тюрем у 2024 році. США та інші західні країни передали Москві відомих своїх агентів. Москва передала Заходу як громадян західних країн, так і російських опозиціонерів. Деякі з них були проти своєї фактичної висилки. Але їх ніхто не питав – їх посадили в літак і доставили до Туреччини, де й відбувся обмін.
Причому політично Кремль інтерпретував цю угоду як обмін російських агентів на американських.
Лукашенко також будує угоду з Трампом в обмін на різні вигоди (відкриття посольства, зняття санкцій з «Белавіа») за «американських агентів».
А те, що це – громадяни Білорусі, що деякі з них не хочуть покидати країну, для білоруської влади не має значення.
Внутрішньополітичний прагматизм
У цій схемі примусової депортації звільнених політв’язнів простежується і внутрішньополітична доцільність. У згаданому виступі 1 липня Лукашенко певною мірою виправдовував звільнення політв’язнів перед умовними «яструбами». І доводив їм, що цей крок продиктований державними інтересами, а депортація мінімізує небезпеку для системи – «Де вони? Ви знаєте?» Вони – за кордоном. І силовикам нема чого турбуватися, що звільнені знову почнуть «розхитувати країну» зсередини.
Але, схоже, ідеологічна, наративна мотивація тут важливіша. Агентів відправляють назад до господарів, а не залишають у країні, де вони нібито вели свою шпигунську діяльність – така логіка оповіді.
Це перегукується з радянським досвідом.
Згадаймо відомий «філософський пароплав» 1922 року та примусову висилку з СРСР Олександра Солженіцина. Письменник не хотів залишати свою країну.
Однак його заарештували, звинуватили у державній зраді, видали указ про позбавлення радянського громадянства, а 13 лютого 1974 року його насильно посадили в літак, вивезли до Західної Німеччини і виштовхнули з літака на трап аеропорту Франкфурта-на-Майні.
Лукашенко повторює багато радянських практик. І примусові депортації опонентів – одна з них.
Юрій Дракахруст –оглядач Білоруської редакції Радіо Свобода. Автор книг «Акценти Свободи» (2009) і «Сім худих років» (2014 рік). Лауреат премії Білоруської асоціації журналістів (1996)
Форум