Микола Тараненко – командир загону швидкого реагування. Сьогодні він вивозить мешканку одного з найнебезпечніших районів Херсона – його острівної частини. Через діри в мосту та постійні нальоти дронів ця частина міста виявилася відрізаною від усього іншого світу.
«Я хочу, щоб мої діти мною пишалися. Коли твої діти дивляться на тебе й кажуть: «Це наш тато», – так Микола відповідає на запитання журналістів телеканалу «Настоящее время»(створеного Радіо Свобода з участю Голосу Америки) про те, де знаходить сили й мотивацію виконувати свою важку та небезпечну роботу.
У машині з Миколою Тараненком – Маша та її тато. Вони самі з цього району, підказують дорогу для швидшого пересування. Через постійні обстріли тут немає електрики та газу.
Я б хотіла, щоб ані клаптика землі не віддавали, але не знаю, як там ДонбасОльга
«Нам обіцяли світло. Чому не дають? Ми ж – люди. Чи хто? Хліба немає», – бідкається місцева мешканка Ольга. Виїжджати вона відмовляється: доглядає за сусідськими котами та собаками. Але питає про новини з «великої землі», адже тут стежити за потоком інформації складно. Цікавиться, чи буде мир. «Я б хотіла, щоб ані клаптика землі не віддавали, але не знаю, як там Донбас… Там майже всі були зрадники… Але це ж наша земля», – розмірковує вона.
Неподалік від Ольги живе Іван – сам-один у дев’ятиповерхівці. Щоб стежити за переговорами, якось заряджає телефон і на лавочці відповідає на запитання про політику.
В автомобілі Червоного Хреста політичну ситуацію не обговорюють: це заборонено правилами організації. Завдання – евакуювати людей. Із 20-тисячного району тут залишилося трохи більше сотні мешканців. Скільки точно – невідомо: деякі виїжджають і повертаються.
Люди повертаються за речами. Вивезли, але щось залишилося – повернулися за якимись документами чи речами. І подумали: залишимосяМикола Тараненко
Микола Тараненко розповідає: «Люди повертаються за речами. Вивезли, але щось залишилося – повернулися за якимись документами чи речами. І подумали: та, залишимося». – «Бувало так, що вивозили кілька разів одну й ту саму людину?» – «Так, бувало». – «І як ви до цього ставитеся?» – «Ну… люди».
Інші райони Херсона не настільки небезпечні, як майже спорожнілий острівний. Є частини міста, де життя виглядає звичайним: літній базарчик, аромати персиків, абрикосів, слив, знаменитого на всю Україну херсонського кавуна. Віє спекотним півднем. І хоча мешканці констатують, що безпечного місця в Херсоні немає, життя тут відрізняється від того, що відбувається лише за кілька кілометрів звідси. Політичні думки щодо переговорів про мир та їхніх умов тут висловлюють охочіше:
«Я от уявляю, що прийшла до мене сусідка, забрала пів хати й сказала: це моє, а я маю просто так віддати. Він сьогодні візьме цей шматочок, а завтра йому ще захочеться! У нього мета – всю Україну захопити, але дулю йому з маком».
«Я вважаю, що це неправильно. Україна має бути цілісною».
«Я думаю, недаремно загинуло стільки українців, щоб ми зараз віддавали свою територію».
«Ситуація складна… у двох словах не поясниш… Це рішення проблеми на певний період».
Сили дає розуміння: якщо не ми – то хто?Микола Тараненко
Тим часом Віра, мешканка небезпечного й майже порожнього району за мостом, евакуюється за допомогою Червоного Хреста. Із дому вона взяла теплі речі – не знає, коли повернеться до рідної квартири. Віра просить не мучити її запитаннями. Щоб мати хоч якийсь зв’язок із домом, вона переїжджає в іншу частину міста, де гомонять базари й продають персики. Микола бажає їй удачі й рушає на нову місію. Поки політики говорять, у місті вистачає роботи.
– «Не втомилися?»
– «Втомився, так… Сили дає розуміння: якщо не ми – то хто? Ми – частина системи, яка рятує людей. Це наші люди. Це наше місто. Мій рідний дім».
